Провідна настанова, що визначала ввесь напрям порад Курило, була, безперечно, романтично-народницька. Курило виходила з тези про те, що головне — це впіймати «дух української мови», що проявляється насамперед в особливих, тільки їй «властивих законах синтаксичних» (3, 165) і що відбиває «властиву даній нації звичку думати» (5, 10), «є вираз його (народу) національного світогляду» (5, 136). Мова йде, таким чином, про визбирування й культивування «свого, одмітного» (5, 10). Це одмітне, власне, можна знайти в тих проявах мови, що не є заторкнені впливами російської літературної мови, як це сталося великою мірою з мовою сучасної Курило української інтелігенції. Звідси виростає етнографізм у мовній настанові Курило. Уже в (2, 167) вона відзначає як одну з переваг Є. Тимченка як мовознавця, що він має «чудесні приклади, взяті здебільшого з етнографічних записів». Інтеліґенція бо «повинна вчитися від народу висловлювати його думками, його психологією мови наукові правди» (5, 8). Завдання мовознавця — мову літературну «знов наблизити до народної» (5, 11), «допомогти їй зійти з російської підстави, набігти живої народної тропи» (5, 136).

Мова йде, отже, не тільки про близькість до народної мови, себто фактично до мови етнографічних записів, а про концентрацію, згущення її рис. Тож не диво, що найбільше відповідає ідеалові Курило мова прози П. Куліша (але не його поезії, з її синтезою української народної основи з церковнослов'янськими елементами); як вона сама подає, «це — найбагатші, найкращі зразки українського слова, що досі не мають рівних собі в українській прозовій літературі» (5, 138). Часом народницький підхід навіть переважає в Курило над національним, а народ для неї фактично означає селянство (5, 136). Вона радо порівнює, приміром, українську народну мову з російською народною мовою, протиставляючи їх разом штучності російської літературної мови (5, 139 та ін.). Тут в «Увагах» Курило ніби проявляється боротьба впливів двох її вчителів — її безпосереднього вчителя Є. Тимченка з його етнографічним підходом і її учителя з книжок — Ол. Потебні, з його романтично-національним підходом, до певної міри завдяченим В. Гумбольдтові. Загалом, одначе, вплив Потебні панує, і це проявляється не тільки в тому, що Потебня найчастіше цитується на сторінках (5) і інших праць Курило на синтаксично-стилістичні теми, не тільки в тому, що (5), власне, кінчається цитатами з Гумбольдта й Потебні, а і в тому, що Потебня визначив головне в підході Курило до явищ української мови, а також дав глибоко опрацьоване історичне тло для її зауваг щодо сучасної мови. З цього погляду в Курило зв'язок з Потебнею глибший і живіший, ніж у його харківських учнів, об'єднаних навколо видання «Вопросы теории и психологии творчества». Тоді як вони спиралися більше на «Мысль и язык», ранній і ще мало самостійний твір Потебні, і на його психологічно обґрунтовану теорію літератури, Курило продовжувала головний напрям його геніяльних синтаксичних студій і продовжувала також те, що завжди було скритою пружиною всієї діяльності Потебні — його українство.

Перейнявши від Потебні і безпосередньо від його вчителя В. Гумбольдта їх національний романтизм, Курило перейняла від Потебні й другу його рису, що завжди обмежувала його романтизм, — його тверезість в оцінці фактів, його чесність науковця. Не випадково ані в своєму романтизмі, ані в своєму народництві Курило звичайно не доходила крайностей, не втрачала ґрунту під ногами, не виробляла приписів, розбіжних з фактами. Уже в ранніх її працях ми знайдемо раз у раз характеристичну для неї тверезість і відповідальність — і не тільки в її стилі, чужому всякого патосу й лірики, а і в самій оцінці її матеріалу. Етнографізм не спонукав її захоплюватися діялект-ними особливостями — вона твердо стоїть на ґрунті «централь-ноукраїнського діялекту» як основи літературної мови (3, 166). Шукавши українського «духу» в українській мові, вона не планує все-таки очистити її від усього чужого, а тільки «від деяких невластивих... конструкцій» (5, 43); піднісши вживання парних сполук типу отець-ненька або двоїни, Курило зразу застерігає, що вони не надаються «до стислого стилю» або й до послідовного вжитку взагалі (5, 132; 9, 252), різнячися цим, від, скажімо, Тимченка або Огієнка. Так само обережно пропагує вона паратаксу в складному реченні (5, 101), на відміну від пізнішого захоплення нею в Смеречинського; обережно ставиться вона до шукання особливостей фонетичної системи української мови в твердженнях Синявського про тверду вимову приголосних перед і, що розвинулося з о, про повсюдну твердість українських губних, про послідовне збереження дзвінкости українських дзвінких приголосних (8, 248, 249; 9, 251).

Згодом Курило відійшла від позицій романтичного народництва, її підхід у (24) відмінний. Тут вона не тільки відновляється від деяких нормативних порад з (5), дозволивши, приміром, у безособових реченнях на -но, -то вживання дієслів було (24, 10...), буде (24, 15) і навіть орудного відмінка дійової особи (24, 25). Останнє вона визнає за нехарактеристичне для української мови в реченнях на -но, -то, але не через особливий дух української мови, а через активний, а не пасивний, на її думку, характер цього типу речень (24, 23). Вона йде далі і приймає чужі впливи на мови, зокрема і на українську, твердячи тільки, що «сторонній вплив на мову стає широкосяжний